Landesklinikum Horn. Мій перший досвід стажування за кордоном.
Тоді я також мріяв, що не працюватиму в Україні, тому що мав більш-менш непоганий рейтинг, знав кілька мов і взагалі мав алергію на білий кахель на стіні та наші лікарняні туалети. Твердо вирішивши, що треба подивитись – як там у них, я подався на конкурс ЛНМУ для проходження літньої практики в Австрії. Вимоги – достатній рейтинг та знання німецької мови. З першим пунктом особливих проблем не виникло, а щодо другого, то я знав розмовну мову і прийшлось підтягувати медичну. Було складно, але іспит я здав і поїхав в чудове місто Горн за 70 км від Відня для того, щоб попрацювати гінекологом в «районній лікарні».
В Горні з України нас було двоє – я і Маркіян Фецич. Ми познайомились на автостанції у Львові і рушили у незвідане, якесь зовсім доросле і самостійне життя, яке мало тривати цілий місяць. Завдяки ідеальній австрійській транспортній логістиці, ми без складнощів добрались до місця призначення і вже зранку наступного дня приступили до наших професійних обов’язків. Прошу зауважити, що до цього, я бачив лише білий кахель в лікарнях, дерев’яні вікна і наші страшні туалети, тому весь подальший місяць – це був розрив шаблону у найбільш виразному розумінні.
О 8.00 ми – на роботі, нам видають лікарняну уніформу в централізованій пральні у підвалі, ми снідаємо у найсмачнішій лікарняній їдальні усіх часів і народів (чим ти молодший, тим гостріші відчуття) та піднімаємось кожен у своє відділення. Я – в гінекологічне, Маркіян – в хірургію. БЕЗ БАХІЛ, У СВОЄМУ ВЗУТТІ!!!!!
Сказати, що я ледь не здурів від обстановки та п’ятихвилинки – не сказати нічого. Невеликий кабінет із круглим столом, проектором, диванами, кавою для лікарів, фліпчартами та «to do lists», які роздавались на вході. Всі активно обговорюють пацієнтів та консультуються щодо подальших дій для кожного із них. Ніхто не встає в білих шапках і не каже «за добу прийнято 34 хворих, двоє із яких……….тра та та». Все написано на листочках і кожен має право внести свою думку та запропонувати зміни. Інколи відбувались освітні п’ятихвилинки, коли якісь методики показувались на проекторі і всі їх обговорювали. Я тоді вперше в житті, сам цього не усвідомлюючи, побачив справжню медичну команду на чолі із веселим, жартівливим та в міру строгим завідуючим, який з вигляду нагадував мені Ейнштейна завдяки своїй дивакуватій зачісці. Після цього один із лікарів мене взяв за руку і сказав «Як тебе зовуть, пацан? В мене на першій операції немає асистента. Хочеш мені допомогти? Ти асистував коли небудь на видаленні пухлини молочної залози?». З відкритим ротом я тоді лише сказав «Я готовий. Поїхали». Як потім виявилось, в більшості лікарень немає окремого онкологічного відділення і ніхто не скеровує подібних пацієнтів в онкологічні центри. Все є на місці, проводиться хірургами відповідної спеціальності та в більшості випадків, немає потреби скеровувати людей «в центр».
Зайшовши в роздягальню операційного блоку, я просто 5 хвилин сидів і дивився на процеси, які ніколи не бачив до цього. Вхід – лише за індивідуальними картками, всі хірургічні костюми і взуття («крокси») лежать посортовані по розмірах, одноразові шапочки та маски – прошу дуже, антисептики – тримай через кожні 5 метрів, мило, чисті вбиральні, всі усміхнені і допомагають, обговорюють якісь життєві перепитії. Перша думка «де треба підписатись і що пройти, щоб тут працювати?????».
Одягнувшись, я із усмішкою під маскою, пішов шукати у великому блоці свою операційну OP V (Операційна №5). А далі – все, як у калейдоскопі. Кілька операцій, шиття, підготовка, розмови про тактики лікування, входи із кнопками, на які слід натискати ногою, кесарські розтини, пластики, і т.д. Так – кожного дня. Робота переривалась лише на обід і вечерю в тій самій найсмачнішій їдальні із біфштексами, рибою, напоями на вибір, кавою, і т.д.
За час роботи чи операції жодного разу не виникло запитань, що чогось бракує чи чогось немає. Найбільше я пишався асистенцією в операції по зменшенню молочних залоз жінці, в якій брав участь крутий пластичний хірург із Відня, гінеколог із нашого відділення угорського походження і я. Нас тоді назвали чудовою інтернаціональною командою і я цим дуже пишався.
Роботу в операційній періодично треба було поєднувати із працею у відділенні – забори крові, обходи. Це все відбувалось у фантастичній обстановці із фотографіями пацієнтів із лікарями та записками із словами подяки на стінах, одноразовими рукавицями усюди, і т.д. Періодично лікарі із відділення вели амбулаторний прийом внизу, куди приходили жінки із скеруваннями від лікарів первинки.
Одного разу я вийшов на двір, бо почув нестерпний шум. Вгадайте, що це було. Так, звичайно, це просто гелікоптер приземлився на вертолітній площадці за 20 метрів від входу і забрав людину на ношах до Allgemeines Krankenhaus der Stadt Wien. Там мені теж вдалось побувати.
Лікарня у Відні – найбільша в Європі клініка, яка складалась із двох корпусів та в якій медичний персонал по коридорах інколи пересувався на сігвеях або самокатах. Ширина коридорів – вражала, помпезність та завантаженість – не менше. На першому поверсі – фаст фуди, конференцзали, кіоски, супермаркети, кав’ярні. Більше я такого ніде не бачив.
Повертаючись до буденних справ, ідучи по маленькому містечку Горн, ми постійно бачили вивіски на під’їздах житлових будинків та на особняках «Приватний лікар …….». Зараз я розумію досконалість тої системи, коли тебе не ставлять в рамки та ДБНи, а дають можливості і це – фантастично.
Можливості проглядались у всьому – від роботи і до побуту. Хочеш навчитись? Прошу – чергуй, асистуй, обговорюй, питай. Хочеш приватну практику? Відкривай її навіть в житловому приміщенні. Хочеш подорожувати, але ти молодий і не маєш багато грошей? Купляй молодіжний квиток і пересувайся на всіх видах транспорту і куди захочеш по країні за 90 євро на 3 місяці (при тому, що разовий квиток коштує – від 5 до 25 євро. Хочеш відпочити в маленькому містечку? Ми викопали громадський басейн із дешевим входом. Одним словом, здавалось, що це – сон і просинатись було б дурною помилкою.
Після закінчення практики нам із Маркіяном видали листи-запрошення на роботу у відділенні внутрішньої медицини, які ми могли використовувати для спрощення нострифікації. Цей лист досі лежить в мене в шафі і я інколи його перечитую, щоб розуміти, що нам є до чого прагнути і є на що рівнятись. Та й план Б в житті ніхто не відміняв. Втім, поки, ми є там, де маємо бути і знаємо, чого ми маємо досягти. Тільки вперед, колеги!
